| |
Стихи Павла Кашаева в переводах на украинский Ивана Кулика ч.2
* * *
В сером переднике неба вышел сегодня гром:
По наковальне где-то молотом грохнул он.
Перышко - молот этот в сильных его руках...
В сером переднике неба прячутся облака.
Видно ему работа трудная по душе -
Первые капли пота лоб покрывают уже...
* * *
В сірому фартусі неба вийшов сьогодні грім
І, ніби так і треба, молотом грюкнув він.
Молот цей, мов пір''їна, в могутніх його руках.
Поспішно малі хмарини сховались за фартуха.
Мабуть, така робота громові не важка.
Перша краплина поту по скроні його стіка.
* * *
Ходит-бродит зоркая луна,
Сторожит июльские сады.
Наливает соком дополна
Золотые звонкие плоды.
Звезды обронила вышина,
Утренними росами звенит...
И несет, волнуясь, тишина
Молодое солнышко в зенит.
* * *
Місяць в небі викотивсь з-за хмар
І липневі стереже сади,
Наливає соками сповна
Золотаві запашні плоди.
Зорі тихо падають в траву,
Скоро сонце в росах задзвенить
І крізь чисту неба синяву
Урочисто попливе в зеніт.
* * *
Я опять рисовал твой портрет,
Но дрожал карандаш и не слушался,
И не сразу нашелся ответ:
Ничего у меня не получится.
Разве выразить краскам скупым
Эту щедрость зари удивительной
И волос опьяняющий дым,
Взлет ресниц несказанно-стремительный.
Разве можно, поверь мне сейчас,
Ощущая реальность волшебного,
* * *
Знову я малював твій портрет,
Та тремтів олівець і не слухався.
Я вловити не міг силует,
Він мінився щомиті, як музика.
Та чи й фарбами я передам
Цю щедротність краси світанкової,
Довгих кіс золотий водоспад,
Порух вій, що увагу приковує.
І чи зможу я, грішний, в цю мить
Змалювати твій погляд засмучений.
МОЙ ДРУГ
Я верен Дон Кихоту своему,
Готовому и к подвигу, и к бою..
Я, Санчо Панса, пригожусь ему -
Мы дружескою связаны судьбою.
Мой долговязый рыцарь очень юн
И окружен родительской заботой.
В недавнем голубятник и драчун,
Теперь шагает утром на работу.
Стоит он в гулком цехе у станка,
Где под резцом рождаются детали...
И кажется: в глазах у паренька
Хранится отблеск самой прочной стали.
Возможно, после смены заводской,
Когда-нибудь, волнуясь и робея,
Ее он встретит возле проходной,
Хорошую девчонку - Дульсинею.
И вот тогда мой славный Дон Кихот,
Мой верный друг и смелый рыцарь, право,
Подарит мне огромное забрало,
А сам в кино с девчонкою пойдет.
А я один уеду на коне...
(Железный конь - велосипед мой старый...)
И дон Кихот, наверно под гитару,
Расскажет Дульсинее обо мне.
МІЙ ДРУГ
Я свого Дон Кіхота обніму,
Готового до подвигу і бою...
Я, Санчо Панса, знадоблюсь йому -
Ми дружньою пов''язані судьбою.
Він добре знає, юний лицар мій,
І ніжність мами, й батькову турботу.
Недавно був в полоні світлих мрій,
Тепер крокує вранці на роботу.
Стає він звично біля верстака,
Виточує прості й складні деталі.
Здається, що в очах у юнака
Назавжди збережеться відблиск сталі.
І якось ввечері, йдучи крізь прохідну,
Де ніжно й тонко пахнуть орхідеї,
Юнак зустріне дівчину одну -
Хорошу дівчину не ймення - Дульсінея.
І ось тоді мій славний Дон Кіхот,
Мій вірний друг віддасть мені свій шолом
(Тримайсь, мовляв, і завжди будь бадьорим!)
І піде з юнкою за дальній поворот.
А я вже сам поїду на коні
(Залізний кінь - велосипед старенький),
У Дон Кіхота защемить серденько,
Та буде легко й хороше мені.
* * *
Сквозь будни, суету и птичий гам
Зовут меня иные дни и дали,
И я спешу к заветным берегам,
Где паруса и крылья вырастали.
Любимый с детства приазовский край -
Степная ширь и синева прибоя…
Как хорошо хоть миг побыть с тобою,
Когда в душе опять бушует май…
Дивный свет замечательных глаз
Передать без волненья душевного?!.
Только сердцу молчать не велю
И рисую до самозабвения...
У бессонницы слово - люблю,
У любви - навсегда вдохновение...
* * *
Крізь будні, метушню, пташиний спів
До себе кличуть інші дні і далі.
Я кваплюсь до знайомих берегів,
Вітрила там і крила виростали.
Люблю з дитинства приазовський край-
Степів розгін, енергію прибою…
Мені завжди так хороше з тобою,
В душі багато щастя і добра.
ЛЕПЕШКИ
Над кишлаком - дымков колечки,
Здесь гостю доброму - почет,
Здесь круглые в округлой печке
Лепешки женщина печет...
Однажды, помнится, устало
Я шел знакомой стороной
И вдруг у низкого дувала
Меня окликнули: "Постой!
Зайди в наш дворик, не стесняйся,
В тени деревьев отдохни,
Возьми лепешки, угощайся,
Тебе понравятся они".
Казалось, обойти полмира
Теперь смогу от кишлака...
Не зря лепешки из тандыра
Дала мне смуглая рука.
КОРЖИКИ
Над кишлаком - димочки в''ються,
Тут у пошані - кожен гість.
Тут круглі коржики печуться,
І їх охоче кожен їсть.
Колись і я проходив мимо,
Був дуже стомлений чогось,
І раптом чую: "Хлопче милий,
Заходь до нас і не соромсь.
Посидь в затінку, в прохолоді,
І наших коржиків скуштуй.
Я їх спекла ось, при нагоді,
А ти поїж і не сумуй".
Тепер тверду я маю віру -
Пройду сто верст від кишлака,
Дала ж бо коржиків з тандиру
Жіноча смуглая рука.
* * *
Море, что ты делаешь со мной?
Чем заворожило вновь - не знаю:
То ли неизбывной глубиной,
То ли чайкой над крутой волной,
То ли синевой своей сверкая?..
Только я теперь навеки твой!
* * *
Море, море, сумніви розвій,
Чим приворожило - я не знаю:
Глибиною таємничих мрій?
Чайкою, що хвилю розтинає,
Чи далеким синім небокраєм?..
Але я тепер навіки твій.
ПРОЩАЛЬНАЯ КРАСА
Унылая пора! Очей очарованье!
Приятна мне твоя прощальная краса...
А.С.Пушкин
Когда приходит осень на порог,
Пока она "очей очарованье",
Прими ее святое заклинанье,
Прочти мольбу неповторимых строк.
Тебе цветы расскажут и трава
О быстротечной юности наивной,
О том, что полыхают дерева
Огнем последней страсти неизбывной...
Не потому ли так хорош наряд
И ярко-удивительны узоры...
Как жаль, что эти пышные уборы
Поблекнут и внезапно облетят...
А все-таки прекрасен листопад!
Завороженный новою метелью,
Притихнет мир под снеговой постелью...
Где золото - там будет серебро,
Но может быть тебе еще приснится
Царица Осень - дивная жар-птица,
Случайно обронившая перо...
ПРОЩАЛЬНА КРАСА
Унылая пора! Очей очарованье!
Приятна мне твоя прощальная краса...
О.С.Пушкін
Коли приходить осінь на поріг,
Милує зір чарівністю своєю
І жовте листя кидає до ніг,
Довірливо торкнись її душею.
Тобі розкажуть квіти і трава
Про швидкоплинність юності палкої.
Як пристрастно палають дерева,
Що й восени не знають супокою!
Чи не тому в осінньому вбранні
Такі яскраві виткано узори?
На жаль, поблякнуть скоро ці убори,
Але зазеленіють навесні.
І все-таки люблю я листопад!
А завтра вже й зима махне рукою,
Покриє землю ковдрою пухкою...
Де золото - там заблищить срібло,
Та вірю, що колись мені присниться
Цариця Осінь - лагідна жар-птиця
І подарує золоте перо.
* * *
Уходит осень быстрыми шагами,
холодная дорога далека…
И абсолютно белыми стихами
забормотали первые снега.
Они легли чистейшим покрывалом,
подобием внезапной седины…
А сердце грезит чувством небывалым
и верит в наступление весны.
* * *
Минає осінь, як і все минає,
Попереду морози і сніги.
І білі вірші (рим у них немає)
Нам додають енергії й снаги.
Сніги лягли, як біле покривало,
Неначе землю вкрила сивина,
А в серці зріють мрії небувалі
І віра в те, що буде ще весна.
Відтоді в ньому пристрасть горить,
Як назавжди ми стали заручені.
Але серцю мовчать не велю,
Хоч і руку вже зводить судомою...
У безсоння є слово - люблю,
У любові - натхнення невтомливе.
* * *
На заветном просторе,
Вне преград бытия,
Только небо и море,
Только море и я...
Только замысел смелый,
Обретающий высь,
Только парусник белый
Под названием "Жизнь"!
* * *
Тут привільні простори,
Голуба течія.
Тільки небо і море,
Тільки море і я.
ТІльки задум сміливий,
Що не зна вороття.
Тільки біле вітрило,
Те, що зветься "Життя"!
* * *
Вечер уплывал куда-то:
Тише, тише всплеск весла...
Краски яркие заката
Ночь в корзину собрала.
* * *
Вечір плив собі додому,
Ледве чувся плеск весла.
Барви літа пречудові
Ніч у кошику несла.
* * *
Над морем неизбывное молчание.
Рыбачьи лодки спят на берегу...
Прощаемся... Все зорче и печальнее
Гляжу и наглядеться не могу...
Мы встретимся, мы встретимся, я верую...
Мне вновь приснится эта синева...
Любовь моя загадочная, первая,
Живу тобой, пока душа жива!
* * *
Над морем тиша залягла засмучена,
Човни рибальські - у глибокім сні.
Прощаємось, ще вільні, незаручені,
Тривожно й легко на душі мені.
Зустрінемось ми знов - у це я вірую,
Побачим знову чисту синяву.
Любове, ти, мов пташечка із вирію,
Повернешся - надією живу.
* * *
Шалый ветер за ночь изнемог,
Юный обозначился рассвет...
Выбросили волны на песок
Золотые пригоршни монет.
Поутру влюбленные прошли,
Нарушая смехом тишину,
И монеты звонкие нашли,
Чтобы снова бросить их в волну.
* * *
Буйний вітер на світанку стих,
Блиснув на гілках роси разок.
Пригорщі монеток золотих
Викинули хвилі на пісок.
Вранці тут закохані пройшли,
Пролунав дзвінкий дівочий сміх.
І монети золоті знайшли,
Кинули на щастя в море їх.
* * *
Захмелев среди пахучих трав,
Развалившись на копнистом сене,
Август, ночь неслышно расплескав,
Зачеркнул на всех дорогах тени.
Только звезды тихо смотрят вниз,
Только ветви тянут к звездам руки…
В чудную гармонию слились
Смех негромкий, шорохи и звуки…
* * *
Захмелівши від пахучих трав,
Серпень спочивав на скирті сіна.
Таємнича ніч - його сестра
Стерла на дорогах світло й тіні.
Тільки зорі дивляться униз,
Тільки віти тягнуть вгору руки…
Ось уже в гармонію злились
Тихий сміх і загадкові звуки.
ГДЕ ТЫ?
Внук пришел из школы,
бросил на пол папку...
Внучка просит снова:
"Сказку, сказку, бабка!"
Зять на перерыве: "Что же Вы, мамаша?
Размазню сварили... Разве это каша?!."
Дочке и сердиться вроде не пристало -
Мама, как ведется, все перестирала,
Вымыла посуду, внучке шарфик вяжет...
Чистота повсюду... Кто ж спасибо скажет?
Дочка хмурит брови, зять глядит сурово -
Не найдут, наверно, ласкового слова...
Пролетели годы в вихре суетливом.
Все сносила бабка, маясь терпеливо...
Но однажды утром посредине лета
Взорвалось молчанье
Криком: "Бабка, где ты?!.
Ба-буш-ка!!!"
ДЕ ТИ?
Внук прийшов зі школи,
геть закинув папку
Й до бабусі знову:
"Казку, казку, бабко!"
Зятю рот скривило: "Що ж це ви, мамаша,
Розмазню зварили... Та хіба ж це каша?!"
Дочці й причепитись ніби ні до чого,
Мати все в квартирі робить, слава Богу.
Випрала білизну, перемила посуд,
А в очах у рідних лиш презирство й осуд.
Зять чогось надувся, дочка хмурить брови...
Та скажіть бабусі хоч ласкаве слово!
Промайнули роки в суєті щоденній.
Світ такий широкий, а життя буденне.
Якось рано-вранці вся рідня проснулась:
"Де ти, наша бабко? Ти хіба не чуєш?
Ба-бу-сю!!!"
* * *
Любимая, рассвет открыл глаза,
Чтоб на тебя глядеть - не наглядеться…
Мне это просто подсказало сердце,
Сказало все, что высказать нельзя…
Прекрасен славный юноша - Рассвет,
Но я к нему, по счастью, не ревную.
Ты подарила мне тепло и свет…
И вновь, и вновь глаза твои целую…
* * *
Кохана, мила, сонце вже зійшло,
Щоб знову милуватися тобою.
Я чую серцем радість і тепло,
Увесь я переповнений любов’ю.
Настав світанок, ніжний, мов юнак,
Та я тебе до нього не ревную.
В душі моїй – розбуджена весна,
І знову очі я твої цілую.
* * *
Звезда любви - прекрасная, как чудо,
Бессонный свет, пророча навсегда,
Взошла в сей мир неведомо откуда
И вдруг ушла неведомо куда.
Лишь тех, кто встречу посчитал ошибкой,
Мгновения везенья не ценя,
Не ослепила искренней улыбкой,
Не обожгла внезапностью огня.
* * *
Зоря любові – це прекрасне диво
Вселилась в наші душі назавжди.
І їх яскравим світлом освітила,
І десь пішла… ніхто не зна куди.
Лише черствих душею і змілілих,
Котрі живуть безбарвним сірим днем,
Усмішкою своєю не зігріла,
Не обпалила пристрасним вогнем.
АНДРЕЙ РУБЛЕВ
На сводах, во тьму погруженных,
Не раз отражалась гроза...
И странными вдруг на иконах
Казались живые глаза.
Они не просили - кричали,
Ломая распятий кресты,
В них не было тихой печали,
Апостольской немоты.
Исполнены гневною силой
И сердцу, как правда, близки...
Так смотрят с икон на Россию
Рублевские мужики.
АНДРІЙ РУБЛЬОВ
На темних, величних склепіннях
Відбилися дні грозові...
Святим бракувало терпіння,
В них очі були як живі.
Вони не просили - кричали,
Та так, що тріщали хрести.
І не було в них печалі,
Апостольської німоти.
І грізні від гніву палкого,
І серцю, як правда, близькі...
Такі, ось вони на іконах -
Рубльовські святі мужики
|
