ЗЕЛЕНОЕ ОБЛАКО САДА

Не верите? - Ну и не надо.
Не только пригрезилось мне
Зеленое облако сада
В загадочной голубизне.
Оно изумрудом сияло,
Купаясь в рассветном цвету,
Оно очертанья меняло,
Ревниво храня красоту.
Бывало: сомкнутся ресницы -
И сразу чудесного жду...
И слышу, как звонкие птицы
Ликуют в тенистом саду.
И вижу плоды золотые,
Хранящие ласковый свет.
И словно впервые, впервые
Снимаю хрустящий ранет.
И влажная гроздь винограда
Порой задевает плечо...
Зеленое облако сада,
Я верю в тебя горячо.
"Дай руку на вечную дружбу",-
Тебе говорю я, как брат...
Мне очень немногое нужно:
Взрастить удивительный сад!

ХМАРИНКА ЗЕЛЕНОГО САДУ

Не вірите? Зайва досада.
Примарилось якось мені:
Хмаринка зеленого саду
Явилась, немов уві сні.
Смарагдом світилися віти,
Сповиті серпанком легким,
І трепетним дотиком квіти
Торкались моєї руки.
Бувало: лиш стуляться вії -
Чогось таємничого жду.
І свіжістю, й зрілістю віє
В моєму чудеснім саду.
Ось сад мій уже дозріває,
Хвилює, втішає мене.
І я, ніби вперше, зриваю
Наповнений світлом ранет.
Ось грона важкі винограду,
Немов подарунок судьби...
Хмаринка зеленого саду,
Я гаряче вірю тобі.
"Давай будем завжди дружити",-
Звертаюсь до тебе, мов брат.
І легко, і радісно жити,
Якщо ти свій виростив сад.

В СТЕПИ

Сколько здесь исцеляющей силы -
В бесконечных таврийских степях!..
Здесь веками траву не косили,
Пряной свежестью воздух пропах.
Пахнет степь чебрецом и полынью,
Диким клевером душу пьянит...

СТЕП

Як багато цілющої сили
В неозорих таврійських степах!..
Тут віками траву не косили,
І повітря терпке, мов ропа.
Пахне степ чебрецем, полинами,
Конюшиною душу п''янить...

КАЛИНА КРАСНАЯ

Памяти В.М.Шукшина

Последний дом земля открыла сыну.
Пусть будет пухом для него она...
Стоит в печали красная калина
У дорогой могилы Шукшина.
Осенним солнцем налитые гроздья
Нам будут сквозь года светить, светить,
Помогут одолеть любые грозы
И все, что он не долюбил - любить...
И обгонять безжалостное время
Его короткий век другим велит,
И становиться лучше и добрее,
И мудрости учиться у земли.
Последний дом земля открыла сыну,
Ушел от нас красивый человек...
Красны от слез глаза родной калины
И эта боль останется навек.

ЧЕРВОНА КАЛИНА

Пам''яті В.М.Шукшина

Останній дім земля відкрила сину,
Нехай пером буде йому вона...
Печально похилилася калина:
Уже нема на світі Шукшина.
Осіннім сонцем ягоди налиті
Нестимуть людям світло крізь роки.
Яке то щастя - так людей любити,
Відчути потиск рідної руки.
Недовго він прожив, та одержимо,
Вмів обганяти швидкоплинний час.
І в тому, як творити і дружити,
Шукшин є й досі прикладом для нас.
Останній дім земля відкрила сину,
Залишив нас красивий чоловік.
Мов сирота, заплакана калина...
Цей біль у нас залишиться навік.

* * *

Бегут года - ручьи весенние,
В один сливаются поток.
Нам дорог этот мир в цветении -
Добра и радости исток.
И все, что прожито и пройдено,
Все, чем наполнена душа,
Немыслимо без милой Родины,
Что несказанно хороша.
Она зовется Украиною…
Поют, звенят на все лады
Ее рассветы соловьиные,
Ее вишневые сады…


* * *

Роки біжать, немов струмочки,
В один зливаються потік.
Зазеленіли вже листочки,
Додалось радості в житті.
Все те святе, до чого линемо,
Чим переповнена душа,
Ми називаєм Батьківщиною,
Вона – надійний наш причал.
Її ми звемо Україною…
Довкруг дзвенять на всі лади
Її світанки солов’ їні,
Її поля, її сади.

ЛИСТОЛЕТ

Листолет подобен птичьей стае...
И над нами медленно кружа,
Новое значенье обретает
Листьев несгоревшая душа.
Кажется: еще одно мгновенье -
И поблекнет солнечная медь...
Сколько же огня и вдохновенья
Нужно, чтоб сгорая, не сгореть,
А в другие души перелиться
Золотым доверчивым лучом...
И мгновенье длится, длится, длится...
И уже невзгоды - нипочем!

ПАДОЛИСТ

Падолист, немов пташина зграя,
Кружеля в осінньому саду.
Я на нього мрійно позираю,
Серцем чую душу молоду.
Золотистий колір і вогненний
Мерехтять, зливаються в одне...
Треба жити гордо і натхненно -
І тоді негода обмине.
Золотим, довірливим промінням
Обігріти зболені серця...
І триває молодість осіння,
І нема, й не буде їй кінця.

ЗВЕЗДА

Ты видишь - звезда сорвалась,
Упала звезда с небосклона.
Блеснула и скрылась из глаз,
Следящих за нею влюбленно.
А мы и не знали о ней,
Затерянной в млечном тумане...
Лишь гибелью яркой своей
Она заслужила вниманье.

ЗІРКА

Погляньте - он зірка летить, -
Маленьке і дивне світило.
Здригнулись закохані вмить,
Немов їх вогнем обпалило.
Стояли вони на землі,
Дивились схвильовано в небо:
Там зірка згоріла в імлі
І цим нагадала про себе.

* * *

Приобретаем знанья для того,
Чтоб в жизни мы могли достичь всего:
Построить новый город, сад взрастить
И песню о любви своей сложить.
Но иногда, поверьте мне, друзья,
У знаний очень тяжкая стезя, -
Невзгоды невозможно обойти
И суждено печальный путь пройти.
И вот уже который год подряд
Передо мной страницы шелестят,
Где на виски ложится снегопад
Ценою неожиданных утрат,
Где обожгла бессонница меня
Горячим всплеском Вечного огня,
И боль разлук, и снова плачет мать...
О, лучше бы мне этого не знать!

* * *

Знання ми набуваєм, щоб змогти
Всього, про що намрієм, досягти:
Звести будову, виростити сад
І пісню про кохання написать.
Та іноді, повірте ви мені,
Ідеш в житті, неначе по стерні.
Знегоди неможливо обійти,
Доводиться печальний шлях пройти.
І ось мені вже котрий рік підряд
Ті сторінки журливо шелестять,
Що сивина лягла, мов снігопад,
Й було немало непоправних втрат,
Як обпалили вісті ті мене
Гарячим болем, нібито вогнем.
Тяжка розлука й мати у сльозах...
Якби мені всього цього не знать!

* * *

Ночь была безудержно-короткой,
встреча неизбежною была…
А потом стремительной походкой
ты в рассвет отчаянно ушла.
Говорила: «Мы должны расстаться.
Хочешь - письма прошлого сожги…»
Отчего же мне все чаще снятся
голос твой и быстрые шаги?

* * *

Ніч була короткою такою,
Зустріч неминучою була…
Потім енергійною ходою
Ти світанок зустрічать пішла.
Ти казала: «Треба розлучитись,
А листи усі мої спали.».
Та мені ще довго буде снитись
Голос твій… і шепіт ковили.
І душа, відпочивши ночами,
За новими піснями спішить.
Мені важко бувало, нестерпно,
Але, все-таки, голос міцнів,
Коли я повертався до степу,
До любимих таврійських ланів.

НАШ ПУШКИН

О, светлого чувства истоки,
Откуда берете разбег?..
-Оттуда, где Пушкина строки,
Запавшие в душу навек.
Не сразу поэмой и сказкой
Они зазвучали для нас
И мальчик, порою с опаской,
Дослушивал нянин рассказ.
Казалось: вот-вот постучится
В окошко старуха-метель,
А ворон - зловещая птица
Присядет к нему на постель...
Но в сказке за дальние дали
Царевича нес вороной...
И страхи тотчас пропадали,
Умчавшись тропою ночной.
А в гости все чаще являлись
Гвидон и отважный Руслан
И тут же они отправлялись
Все вместе на остров Буян.
И ветер, по морю гуляя,
Кораблик вперед подгонял...
Восторженно сказкам внимая,
Подолгу мальчишка не спал
И верил: хорошему сбыться,
Везде воцарится добро...
Свеча, оплывая, лучится,
Лежит в ожиданьи перо...

НАШ ПУШКІН

О, світлі надії і віщі,
Звідкіль ви до нас прибули?..
Ми звідти, де Пушкіна вірші
Назавжди у душу лягли.
Казки не одразу з''явились,
Поеми писались не враз.
...Тривожно хлоп''ятко дивилось
На няню у пізній той час.
Здавалося, що завірюха
Буде стугоніти всю ніч,
Якийсь загадковий звірюка
Залізе до нього на піч.
Та в казці - в краї невідомі
Царевича ніс вороний,
І страхи назавжди із дому
Втікали у морок нічний.
А в гості частіше з''являлись
Гвидон і відважний Руслан,
І дружно усі відправлялись
На острів далекий - Буян.
А в морі настирливий вітер
Кораблик вперед підганяв...
В казковому, дивному світі
Допізна хлопчина не спав.
І вірив, що збудуться мрії
Про щастя вселюдське й добро...
Свіча, догоряючи, тліє,
Чекає поета перо.

* * *

Законы жизни многоликой
Я узнавал из книг великих -
Из книг полей, садов, лесов,
Далеких, близких голосов,
Из книг дождей и листопада,
Где наивысшая награда,
Листвой опавшею шурша,
Прочесть тропинки не спеша,
Листать страницу за страницей,
Из чистых родников напиться,
По звездным океанам плыть,
Творить, надеяться, любить,
Преодолеть любую вьюгу
И подарить улыбку другу,
И руку чувствовать его -
Не нужно больше ничего...
Но есть особое желанье:
Все, что нашел в пути познанья
И записал в свою тетрадь,
Успеть бы детям передать.

* * *

Життя-буття багатолике
Я пізнавав із книг великих -
Із книг полів, садів, лісів,
Близьких, далеких голосів.
Із книг дощів і листопаду
Осіннього сумного саду,
Де я стежинами ходив,
Замріяний і молодий.
Яке то щастя: із криниці
Джерельної води напитись,
В безодню неба задивитись,
Творити, мріяти, любити!
Пройти крізь люту завірюху,
Зігріти усмішкою друга,
Плечем торкнутися плеча,
Щоб пломінь в серці не зачах.
І ще одне бажання маю:
Все, що пізнав і що пізнаю,
Все, чим душа моя багата,
Я хочу дітям передати.

* * *

Осенний праздник - яркая листва,
Прощальных красок грустные слова.
Они звучат в прозрачной тишине,
А сердце вновь мечтает о весне.
О той весне, что не забыть вовек,
Что теплым ветром растопила снег
И принесла подснежник голубой,
И подарила встречу нам с тобой.

* * *

Осіннє свято – листя і трава,
Прощальні барви і сумні слова.
Вони зворушать душу не одну,
А серце знову мріє про весну.
Про ту весну, що бачиться у сні,
Що теплим вітром розтопила сніг,
Принесла проліски яскраво-голубі,
А я ті проліски подарував тобі.

ЛЕГЕНДА

Быстро связаны нежные руки,
Свист нагайки рассек тишину...
Воле хана покорные слуги
Привезут господину жену.
По дороге, давно позабытой,
Обращая живое во прах,
Неустанно грохочут копыта,
Мчатся всадники в потных чалмах...
Что им слезы, мольба или крики?
Пусть трепещут, кого полупьян,
Осчастливит лобзаньем великий,
Сладострастья исполненный хан.
Что им девушки частые стоны,
Чистый голос невинной души?..
И не свадебный миг - похоронный
Вслед за ними вдогонку спешит.
И никто, и ничто не поможет,
Только ветер внезапный свистит...
Небо дрогнуло, сжалилось все же
Над несчастной судьбою в пути, -
И тогда рухнул конь, подминая
Разъяренного стража ее...
А она, от врагов ускользая.
Обретала иное жилье.
Тут, в пустыне, тоской опаленной,
Средь забытых богами камней,
Стала ящерицей зеленой,
Чтоб легко было спрятаться ей.

ЛЕГЕНДА

Миттю зв''язано дівчині руки,
Свист нагайки - й поквапливо в путь.
Скоро віддані ханові слуги
Нову жінку йому привезуть.
Не дають їй ні їсти, ні пити,
Мчать, аж очі засліплює прах.
Безперервно стукочуть копита -
Скачуть вершники в білих чалмах.
Що їм сльози, благання і крики
І безсило перегнутий стан?
Їх в палатах чекає великий,
Переповнений похіттю хан.
Що їм стогін невинноі юнки,
Чистий голос святої душі?
Ще й не знала вона поцілунків,
А потрапила в руки чужі.
І ніхто вже її не врятує,
Тільки вітер шалено шипить...
Раптом дівчина зморена чує,
Ніби хтось їй на поміч спішить.
Гепнув кінь і притиснув собою
Охоронця, що люттю палав.
Полонянка ж, відчувши свободу,
За далеке каміння втекла.
І в пустельнім безкраїм просторі,
Де від спеки все зникло до тла,
Стала ящіркою прудкою,
Щоб сховатися завжди змогла.

ЧАЙКИ

Памяти брата Владимира,
моряка дальнего плавания...

Из ярких былых впечатлений
Припомнится чаще одно:
С братишкой порою весенней
Смотрели про море кино.
И песня совсем не случайно
Володю вела за собой:
"Летят белокрылые чайки
В туманной дали голубой..."
Он думал об этом просторе –
И вот прошумели года...
Братишка отправился в море
Надолго, потом - навсегда.
Надежда судьбою не стала
И молвит: "Братишка, прости,
Других уведут от причала
Морские дороги-пути..."
На сером небесном экране
Горит-догорает закат...
Наверное где-то в тумане
Володины чайки летят...

ЧАЙКИ

Пам''яті брата Володимира,
моряка далекого плавання...

В дитинстві, порою ясною,
Що вже відлетіла давно,
Ми з братом, бувало, весною
Дивились про море кіно.
І пісні знайомої чари
Володю взяли у полон:
"Летят белокрылые чайки
В туманной дали голубой..."
Він мріяв про сині простори,
Він линув душею туди.
Мій братик відправився в море
Надовго, вірніш - назавжди...
Надія не стала судьбою,
Він каже до мене: "Пробач,
Скучатиму я за тобою,
Та тільки ти, брате, не плач".
На сірім небеснім екрані
Лиш відблиски крил мерехтять,
Мабуть, у вечірнім тумані
Володині чайки летять.

* * *

Ширь бескрайняя неба
и полет голубей…
Это - новое лето,
цвет - еще голубей!
Солнце жарче и ласковей,
ветер - влажный слегка…
Море яркими красками
пишет чья-то рука,
Пишет славно, раскованно…
Даль вот-вот оживет…
Я гляжу зачарованно –
белый парус плывет…
И дорога недальняя, и зовут облака
В ту страну беспечальную,
где я молод пока…

* * *

У безкрайньому небі летять голуби…
Знову літо настало, кольори голубі!
Сонце лагідно гріє, вітер скроні торка,
Хлопець море малює,
видно, вправна рука.
Він малює натхненно,
все ось-ось оживе…
Вже з картини до мене
білий човник пливе.
Я пригадую знову і стежки, і сліди
В ту країну чудову,
де я був молодим.

* * *

Была сосной и мачтой корабельной,
Бревном в стене и письменным столом,
И над могилой - памятным крестом
Застыла посреди зимы метельной...
Совсем немало для нее одной,
А вспоминала, как была сосной,
И мачтой корабельной, и бревном,
И освещенным лампою столом...
Лишь то, что вдруг пришлось
над гробом встать,
Ей очень не хотелось вспоминать...

* * *

Була сосною й щоглою була,
Колодою в стіні вона лежала,
Робили з неї дошки для стола,
І ось тепер хрестом могильним стала.
Для дерева одного - це немало.
Й сосна усе це якось пригадала:
Як щоглою й колодою була,
Робили з неї дошки для стола,
Про те ж, що стала ось
над мертвим тілом,
Їй згадувати зовсім не хотілось.

* * *

Дождь стучится монотонно,
Травы, листья шевеля...
Словно яблоко Ньютона
Омывается Земля...

* * *

Дощ лопоче монотонно,
Ллє на луки і поля...
Ніби яблуко Ньютона,
Омивається Земля.

Павел Кашаев

Стихи Павла Кашаева в переводах на украинский Ивана Кулика ч.2

Юмор Павла Кашаева в переводе на украинский Вадима Третьяка

Лирика Владимира Сосюры в переводах Павла Кашаева (часть 3)