ЛІГ НА ВЕРБИ ОГОНЬ ЯНТАРЯ
Синій вітер, посадка, село.
Я чекаю чогось, я притих...
Наче серце мое розцвіло
І промінням під ноги лягло
у хитанні дерев золотых.
Я чекаю чогось, я притих...
Розливаеться синяви муть,
ліг на верби огонь янтаря.
Десь дівчата з роботи ідуть,
в небі пісня стоїть, як зоря...
Розливаеться синяви муть.
Десь девчата з роботи ідуть.
І так тихо, так сонно кругом.
Тільки пісня за серце бере...
Знов лице дороге за вікном
у прощальному шумі берез...
Там сплелися i шлик, i шолом...
І так сонно, так тихо кругом.
Я по стежці знайомій іду...
О чекання i споминів яд...
У вечірнім липневім саду
я по стежці знайомій іду.
Сад шумить, ой шумить мені сад...
Не вернутись ніколи назад.
Дні ідуть, пролітають літа,
стануть сивими брови мої...
Одлетять у далекі краі,
наче казка моя золота,
недоспівані співи мої...
одшумлять, як у осень raї.
Пригадаю посадку, село,
тумани i між вербами сміх...
Перші промені співів моїх
в час, як серце моє розцвіло...
У хитанні дерев золотых
перші промені cпівів моїх.
Тишина у кімнаті моїй.
Я дивлюсь з-під опущених вій,
як цвіте за вікном далина.
У кімнаті моїй тишина...
І душа - як ставок золотий,
тільки споминів хвилі по ній...
1928
ЛЕГ НА ВЕРБЫ ОГОНЬ ЯНТАРЯ
Синий ветер, посадка, село.
Ожидаю чего-то, притих,
Словно сердце мое расцвело
И лучами под ноги легло
В колыханьи дерев золотых…
Ожидаю чего-то, притих…
В тишине этих дивных минут
Лег на вербы огонь янтаря.
Вот девчата с работы идут,
В небе песня плывет, как заря…
В тишине уходящих минут
Лег на вербы огонь янтаря.
Так спокойно, так сонно кругом,
Только песня за сердце берет…
Дорогое лицо за окном
Промелькнуло средь белых берез,
Среди самых красивых берез
Промелькнуло лицо за окном.
По тропинке знакомой иду…
Сладок мне ожидания яд…
В том вечернем июльском саду
Я сейчас затеряться бы рад…
И шумит зачарованно сад,
И уже не вернуться назад.
Дни идут, пролетают года,
Угасает осенняя медь…
И опавшей листвой навсегда
Станут песни, что мне не допеть.
Угасает осенняя медь…
Скоро, скоро опять холода.
Ну а я вспоминаю село
И меж вербами солнечный смех...
О, как сердце мое расцвело
От лучей, согревающих всех!
Много было дерев золотых…
Только слово сейчас не о них.
Тихо в комнате скромной моей…
Все, мне кажется, было не зря,-
Словно символ особенных дней
Лег на вербы огонь янтаря
И, со мной о былом говоря,
Полыхает сильней и сильней.
2002
* * *
Я вітру спитаю: «Чи любить вона?»
А вітер мовчить... Лиш ридає луна..
Я моря спитаю: «Чи рідний я їй?»
А море мовчить... Лиш синіє прибій...
Я сонця спитаю: «Чи буде кохать?»
І вітер, i море, i сонце мовчать.
1938
* * *
У ветра спросил я: «А любит она?»
Но ветер молчит. Лишь рыдает луна…
У моря спросил я: «А кто ей родной?»
Но море притихшее плещет волной…
У солнца спросил: «Она будет любить?»
И солнце молчит… Я не знаю – как быть…
2004
* * *
Пом’ятаю, вишні доспівали,
наливались сонцем у саду.
На прощання ти мені сказала:
«Де б не був, а я тебе знайду…»
І у тьмі, од муки, од утоми,
де ростріли і любов до дна,
часто бачив профіль твій знайомий
я на фоні жовтого вікна.
Тільки сниться огненне минуле…
Я не знаю, чому я живий…
Чому злився з орудійним гулом
голос свіжий і наївний твій…
І сьогодні вишні доспівають
у саду од сонця і тепла.
Як і завжди, я тебе шукаю,
та мене ти й досі не знайшла.
1924
* * *
Вспомнилось, как вишни дозревали,
наливаясь солнечно в саду.
На прощанье молвила в печали:
«Где б ты не был, я тея найду...»
И во тьме глухой, вдали от дома,
где расстрелы и любовь до дна,
часто видел профиль твой знакомый
я на фоне желтого окна.
Только снятся огненные дали...
Я не знаю, отчего живой...
отчего так слился с гулом стали
голос свежий и наивный твой...
И сегодня вишни дозревают
в том саду от солнца и тепла.
Как всегда ищу тебя, но знаю,
до сих пор меня ты не нашла.
1998
* * *
Танцюе вітер кучерявий,
зоря на oбpiї згаса.
Багряний лист, пожовклі трави -
мелодій осені краса.
Там десь Дніпра сталеві хвилі.
Кудись я стежкою іду.
І, щастя квіти запізнілі,
сумують айстри у саду.
Все в даль i даль іти я мушу,
туди, де небо погаса...
О як чаруе мою душу
мелодій осені краса!
1962
* * *
Танцует ветер кучерявый,
сгорает вечер в небесах…
Багряный лист упал на травы -
неповторимая краса!
И Днепр стальные катит волны,
а я тропинкою иду
туда, где многое напомнят
цветы в задумчивом саду…
Нет, их покоя не нарушу…
И поздним астрам угасать…
Навек очаровала душу
неповторимая краса…
2008
* * *
Я вигадав тебе. А може, ні? Не знаю.
Не любиш ти мене. Та i за що любить?
Холодної душі ociнні небокраї
в твоих сумних очах, i тане листя медь
у траурі зіниць, що не мені сіяють,
у мріях, що летять крізь них, повз мене, вдаль...
Не любиш ти мене. У мареві одчаю
горить моя душа, i за минулим жаль
на частки серце рве, розбризкуючи густо
на цім папepi кров загублених надій.
Ламаю пальці я з тонким нервовим хрустом,
ходжу з кутка в куток у тише голубій.
А місяць у вікно холодне лле проміння...
Bін - як душа твоя, i лине, лине мла.
Для мене - айстра ти i сонечко осінне,
без запаху краса і сяйво без тепла.
1955
* * *
Я выдумал тебя… А может нет - не знаю?
Не любишь ты меня… Да и за что, за что?
Осенние глаза отчаянно вбирают
Задумчивых небес таинственный простор
И в трауре ресниц глаза не мне сияют,
Мечтания плывут, зовут куда-то вдаль…
Не любишь ты меня… Отчаянье сжигает.
Горит моя душа… И прошлого так жаль.
На части сердце рвет, разбрызгивая густо
Стремительную кровь на чистый-чистый лист…
И снова нервно я ломаю пальцы с хрустом,
И в тишине ночной - ветров протяжный свист…
А месяц льет в окно холодное свеченье…
Он - как душа твоя, и подступает мгла.
Ты - астра для меня ненастным днем осенним,
Без запаха цветок и светоч без тепла…
2004
ЗА BIKHOM
Ніч міська за вікном. Десь кричать поїзди.
Протинає той крик мої мрії.
І на склі, наче відблиск холодной слюди,
ліхтаревий вогонь пломеніє.
У кімнаті один я з прибоями дум,
п''ю вогні крізь опущені вії.
За вікном літака наближається шум
i поволі у тьмі даленіє.
Рветься пісня в вікно, б''ється птицею в скло
І крилами признано тріпоче,
мов нагадуе серцю далеке село
голубої донецької ночі.
В небо зip простяглася дорога ясна,
i горить, i тремтить наді мною...
Я для пісні вікно розчинив, щоб вона
залила мою душу весною.
Пахнуть квіти в саду i шумлять дерева,
бродить місяць, як привид, між ними,
i пливуть на папері, як хвилі, слова,
замикаючи рух cвій у рими.
Я ж іще молодий. В жилах кров - як вино.
Зорі, зopi, світіть наді мною.
Розчинив я для пicнi i серце, й вікно,
i зіниці - для ночі міської.
Знов гуркоче літак... Там безсонний пилот
розвивае невидану скорість
i в холодному морі бездонных висот
мужній край мій підносить під зорі.
Дальній крик поїздів, ніч, i пісня, й літак...
Я один. Щастя стукає в двері.
Швидше ж, швидше ввіходь, i, як радісний мак,
достигає мій вірш на пaпepi.
1936
ЗА ОКНОМ
Город спит за окном, и кричат поезда,
И от крика мечтанья немеют.
А на тонком стекле, словно блещет слюда –
Свет фонарный едва пламенеет.
И один на один я с прибоями дум
Пью ночные огни сквозь ресницы…
За окном самолета послышался шум
И куда-то успел удалиться.
Рвется песня в окно, бьется птицей в стекло
И крылами призывно хлопочет,
Словно дальнее, сердцу родное село
Мне напомнить доверчиво хочет.
Высоко в поднебесьи дорога видна,
Звезды тихо горят надо мною…
Я для песни окно растворил,
Чтоб она залила мою душу весною.
Дивно пахнут цветы и шумят дерева,
Бродит месяц меж них привиденьем…
И на чистой бумаге, как волны, слова,
Зарифмованные вдохновеньем.
Я ж еще молодой! В жилах кровь, как вино…
Звезды, звезды, подольше светите!
Растворил я для песни не только окно,
Свое сердце открыл – поглядите!
Снова гул самолета… Бессонный пилот
Увлечен беспредельным полетом
Среди звезд серебристую птицу ведет,
Гордый край поднимая к высотам.
Дальний крик поездов… Песня, ночь, самолет.
Я один. Счастье в двери стучится…
И поэзия радостным маком цветет,
И желанному самому – сбыться !
2005
* * *
Знов конвалії пахнуть в гаю,
білі й ніжні, як вітер у полі...
Аромат їx, солодкий до болю,
так нагадує юність мою...
Знов конвалії пахнуть в гаю.
І так хочеться бути щасливим!
Як в дитинстві, я долі молюсь
i на білі дзвіночки дивлюсь,
солов''я зачарований співом.
І так хочеться бути щасливим!
Повно сонця в зеленім гаю,
повно сонця у серці мойому,
що в промінні тремтить золотому...
Посивілий з літами в бою,
я над квітами щастя стою.
1959
* * *
Нежно ландыши пахнут в лесу,
Пахнут ласковым ветром,что в поле
Аромат их, сладчайший до боли,
Я по жизни своей пронесу.
Ах, как ландыши пахнут в лесу!
В этом запахе - радость и грусть…
И так хочется доли чудесной…
Потому, словно в детстве, молюсь,
Соловья зачарованный песней…
Очень хочется доли чудесной!
Сколько солнца в зеленом лесу -
Столько солнца и в сердце, я знаю…
На земле неземную красу
С новой силой, друзья, ощущаю…
Поседевший с годами в бою,
Я теперь над цветами стою.
2010
ЧИ ВИНЕН Я?
Чи винен я, що колір сині
твоїх очей в душі моїй
й волосся золоте проміння
навік отбилося у ній?
Од них не можу я одвикнуть
і не співать тобі одній.
Чи винен я, що в серці квітнуть
твоя хода і голос твій?
І що про тебе пісня щира
і синню, й золотом сія,
що я люблю тебе без міри,
чи винен я, чи винен я?
1939
Я ЛЬ ВИНОВАТ?
Я ль виноват, что синим цветом
Твоих очей давно пленен?
Твоих волос лучистых лето
Уже не сказка и не сон.
От них отвыкнуть не смогу я
И стану петь тебе одной…
Я ль виноват, что так волнуют
Твоя походка, голос твой?
Что краше золотого цвета
И синего не знаю я,
Что песня искренняя эта
Лишь о тебе, любовь моя…
2009
* * *
І ти прийшла. Я ждав тебе так довго.
Мою любов, як зірку, я беріг,
хоч на душі була, як ніч, тривога
i на годинник глянуть я не міг.
Минала ніч, вікно уже синіло.
Не міг я знять пониклого чола.
Яка гроза в душі моїй гриміла!
Я ждав тебе, а ти усе не йшла.
І день настав. Життя шуміло море.
Хотів тебе зустріти я так зло,
i на вустах були слова докору...
А ти прийшла - i серце розцвіло.
І вже нема в душі моїй тревоги.
3i мною ти. Чого ж мені іще?
О аромат волосся молодого
i тишина задуманих очей!
1938-1958
* * *
И ты пришла… Я ждал тебя так долго.
Свою любовь, как звездочку берег,
Хоть на душе была одна тревога,
А на часы и глянуть я не мог.
Ночь проходила и окно синело.
Не мог поднять поникшего чела.
Тогда гроза в душе моей гремела…
Волнуясь, ждал тебя, а ты – не шла.
И день настал… Шумело жизни море…
О встрече думать было тяжело.
Не ведал я
Что может статься вскоре,
Но ты пришла – и сердце расцвело.
Теперь я не тревожусь понапрасну,
И нет свиданий наших горячей…
О аромат волос твоих прекрасных
И тишина задумчивых очей!
2002
* * *
Не погасни маревом, не розвійся сном,
хмаркою ласкавою за моїм вікном.
Не замовкни піснею, що молюсь я їй,
не зів''янь жоржиною на груді моїй.
Садом сонцерадісним, як коханий край,
ти цвіти, омріяна, i не одцвітай.
Лийся ти музикою в жили огняні,
щоб співалось весело i жилось мені,
щоб у серці нашому промінь не погас,
щоб нащадки зоряні не забули нас.
1939
* * *
Не погасни маревом, не развейся сном –
Белоснежным облаком за моим окном.
Не замолкни песнею… Лучше поскорей
Вспыхни хризантемою на груди моей.
Садом солнцерадостным, словно милый край,
Ты цвети, любимая, и не отцветай!
Лейся нежной музыкой в золотом огне,
Чтоб жилось по-новому и тебе, и мне.
Чтоб сбывалось главное: свет любви не гас,
Чтоб потомки славные не забыли нас…
2011
САД ШУМИТЬ
Знову ти?. 0 люба, чи не сонце?..
Як колись, до тебе я прийшов,
Золотими літерами сонце
на панелі пише про любов...
Ми йдемо, i шумною юрбою
заливае серце, наче спів...
Над тобою, ніжною тобою,
наче крила білих лебедів...
Hi, це сон, це сон... Тебе немае.
Тільки біль самотній i терпкий...
Синий вечір тоскно догорає,
заливае кров''ю вітряки...
За тинами цокають копита,
завмирають глухо на мосту.
Сад шумить. Вікно моє розкрите...
Пахнуть медом яблуні в цвіту.
Десь далеко відблиски червоні,
мов огні на тихому льоду.
Взяв лице в холодні я долоні
i дивлюсь, i слухаю, i жду...
Мов крилом майнуло наді мною,
i здалось, примарилось мені,
наче ти печальною ходою
десь пройшла у білому вбранні.
Ciє зopi неба сине сито,
тихо ллеться споминів вода...
Сад шумить... Вікно мое розкрите...
І в кімнату місяць загляда.
1928
САД ШУМИТ
Снова ты? Любимая, не сон ведь?
Как когда-то я к тебе пришел.
Золотыми литерами солнце
О любви напишет хорошо.
Мы идем…И небо голубое,
И похож на песню звонкий день…
Над тобою, нежною тобою,
Словно крылья белых лебедей.
Нет, все это сон…И нет любимой,
Только боль нахлынувшей тоски...
Вечер, догорая торопливо,
Заливает кровью ветряки…
За тынами цокают копыта,
Замирают глухо на мосту.
Сад шумит. Окно мое раскрыто.
Пахнут медом яблони в цвету.
Где-то тихо отблески алеют,
Будто огоньки на тонком льду…
И, о самом дорогом жалея,
Я смотрю, и слушаю, и жду.
Ночь крылом взмахнула…
Не случайно показалось вдруг,
что ты была,-
Медленно, задумчиво, печально
В белом платье рядышком прошла.
Небо сеет звезды, словно сито…
Я один растерянно стою.
Только сад шумит… Окно раскрыто,
Месяц смотрит в комнату мою.
2000
ПАВЕЛ КАШАЕВ
Лирика Владимира Сосюры в переводах Павла Кашаева (часть 2)
Лирика Владимира Сосюры в переводах Павла Кашаева (часть 3)
|
